І. Проблемні питання судової практики щодо кредитних договорів

Аналіз судової практики зазначеної категорії справ свідчить про те, що найпоширенішими в 2009 році були спори щодо укладення, виконання та розірвання кредитних договорів.

Зокрема, це були вимоги кредитора про стягнення боргу за кредитним договором, а також процентів за користування кредитом та відповідних штрафних санкцій за невиконання (несвоєчасне) виконання кредитного договору. Основними причинами виникнення таких спорів є наслідки порушення договору позичальниками у частині виконання зобов'язання належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору. Майже в усіх випадках ця обставина, зокрема, пов'язана з відсутністю коштів, а також іншого майна у позичальника для виконання умов кредитного договору, а також зі збільшенням банком процентної ставки за кредитними договорами в односторонньому порядку, що до внесення законодавчих змін передбачалось умовами договору.

Правова природа кредитних правовідносин урегульована в нормах цивільно–правового зобов’язального інституту "Позика. Кредит. Банківський вклад” (глава 71 ЦК України), Закону України "Про банки і банківську діяльність” та інших відповідних правових актах. Зокрема, Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств” вперше дав поняття кредитної операції, товарного, комерційного та фінансового кредитів.

Кредитний договір кваліфікується як двосторонній, консенсуальний та оплатний.

Предметом кредитного договору – є лише грошові кошти (на відміну від договору позики). Гроші, як предмет кредитного договору, відносяться до категорії речей, визначених родовими ознаками, які можуть вільно відчужуватись чи переходити від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) чи іншим способом (сингулярне правонаступництво).

Відповідно до ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" операції, визначені пунктами 1-3 частини першої цієї статті (у тому числі розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик), належать до виключно банківських операцій, здійснювати які дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. В силу вищенаведеного слід дійти висновку, що кредитування здійснює саме банк, який отримав відповідну ліцензію, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Проте, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. І саме банк (а не його структурна одиниця) має бути стороною у справі.

У зв’язку з цим неправильною є судова практика, де суди визнають стороною у цій категорії справ структурні банківські підрозділи, а не сам банк, як юридичну особу.

Так, у порушення вимог ч. 1 ст. 29 ЦПК України було відкрито і розглянуто з ухваленням рішення Ватутінським міським судом Черкаської області справу за позовом Ватутінського відділення ВАТ «Райффайзен банк Аваль» до Драгун С.І. про розірвання кредитного договору та стягнення боргу, незважаючи на те, що відділення банку не є юридичною особою.

Також в якості кредитодавця можуть виступати страхові організації та кредитні спілки, проте вони з огляду на особливості їхнього правового статусу, не мають права переводити борг чи відступати правові вимоги за кредитним договором.

В якості позичальника за кредитним договором може виступати будь-яка фізична чи юридична особа, яка володіє правосуб’єктністю.

При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності. Вони встановлені як ЦК України (ст. ст. 1048-1052, 1054), так і Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Зокрема, це:

-                                         досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов’язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;

-                                         кредитний договір має укладатись обов’язково у письмовій формі, причому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його нікчемністю;

-                                         сторони кредитного договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

-                                         волевиявлення сторін має бути вільним і відповідати їхній внутрішній волі.

Однією з істотних умов кредитного договору, яка має бути чітко виписана в договорі, та на яку суд повинен звертати увагу, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Проценти, сплачувані позичальником за користування кредитом за своїм характером є встановленою договором платою за користування грошовими коштами, а не неустойкою, яка є не тільки способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і однією з форм цивільно-правової відповідальності.

Непоодинокими є випадки звернення із вимогами про визнання недійсним кредитного договору із посиланням на невідповідність його умов загальним засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості, добросовісності та розумності (ст. 3 ЦК України), а також ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо справедливості умов договору через застосування для визначення боргу, відсотків за користування кредитом грошового еквівалента гривні до долара США, а відтак покладання, на думку позивачів, усіх ризиків знецінення національної валюти на позичальника.

Зокрема, апеляційним судом м. Севастополя було ухвалено рішення від 18 червня 2009 р. у справі № 22ц-489/2009 р. та задоволено апеляційну скаргу АКБ «Укрсоцбанк» до Демоненка І.В. Скасовуючи рішення першої інстанції, яким було визнано частину договору недійсною та змінено умови договору, апеляційний суд зазначив, що діючим законодавством не передбачений стабільний курс долара США до національної валюти – гривні і, як убачається з матеріалів справи, при укладенні спірного договору Демоненко І.В. були відомі усі умови договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили його прийняти їх на вкрай невигідних для себе умовах.

Уявляється, що у такому випадку суду слід входити з того, що за відсутності заборони використання іноземної валюти як засобу платежу за умов дотримання вимог валютного законодавства, що буде детально проаналізовано в 4 розділі узагальнення, це не може бути підставою для визнання його недійсним і, укладаючи такий договір, сторона з’ясовує, на яких умовах він укладається, а відтак з власної ініціативи на момент отримання коштів визначає для себе правила подальшої поведінки, які в подальшому не мають безпідставно змінюватися на вимогу однієї зі сторін.

Крім того, відмова від надання чи одержання кредиту не є односторонньою відмовою від зобов'язання, передбаченого ст. 615 ЦК України, або одностороннім його розірванням.

Отже, складними для судів виявилися спори щодо розірвання або визнання недійсними кредитних договорів у зв’язку зі зростанням/коливанням курсу іноземної валюти, в основному долара США.

Зростання курсу долара США – валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для розірвання кредитного договору, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти – гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту в національній валюті.

Крім того, п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, передбачено, що в разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов’язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов’язань за цим договором несе споживач. Про роз’яснення позичальникові інформації про можливі валютні ризики перед укладенням договору йдеться і в ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Так, Вітюк О.Є. звернулась до суду з позовом про розірвання кредитного договору  з «ОТП Банк» в сумі 440 тис. доларів США і договорів іпотеки і поруки у зв’язку з тим, що змінились істотні обставини, а саме: значне зростання курсу долара США по відношенню до гривні, що потягло за собою подорожчання кредитного ресурсу та суттєве зменшення ціни об’єктів нерухомого майна, переданого в іпотеку.

Рішенням Замостянського районного суду від 16 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 7 грудня 2009 року, позов задоволено, зазначивши, що позивачка довела обставини позову і є підстави, визначені ст. 652 ЦК України .

Проте ухвалою Верховного Суду України від 19 травня 2010 року (справа № 6-5403 св 10) ухвалені судові рішення скасовані з передачею справи на новий розгляд. При цьому, зокрема, зазначено таке. Задовольняючи позов, суди в порушення вимог ст. ст. 60, 212-214 ЦПК України не дали належної оцінки доводам банка про те, що позивачці перед укладенням договору роз’яснені можливі валютні ризики, вона мала можливість передбачити зміну курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з ситуації в Україні та динаміки зміни курсів з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації. Крім того, ніщо не перешкоджало позивачці отримати кредит у національній валюті.

При розгляді спорів щодо зміни або розірвання кредитного договору у зв’язку із істотною зміною обставин, що передбачено ст. 652 ЦКУ, то суд має мати на увазі, що позичальнику необхідно довести наступне:

1.         При зміні договору посилання на істотну зміну обставин можливе лише у тому разі, коли сторони при укладенні договору визначили такі обставини як істотні;

2.         Обставини, якими сторони керувалися при укладенні договору, у чому саме вони змінились і чому зміна обставин є істотною. Вимагаючи розірвання договору на цій підставі, позивач, з урахуванням положень процесуального законодавства щодо обов’язку доказування, повинен довести, зокрема впевненість сторін у момент укладення договору в тому, що така зміна обставин не настане;

3.         Одночасно наявність чотирьох умов, перелічених у ч. 2 ст. 652 ЦК, у розрізі конкретної ситуації, акцентуючи, яким чином виконання договору порушує співвідношення майнових інтересів сторін і позбавляє заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4.         Враховуючи те, що за істотної зміни обставин зміна договору за рішенням суду допускається у виняткових випадках (ч. 4 ст. 652 ЦК), необхідно також довести наявність однієї з двох наступних умов: 1) розірвання договору повинно суперечити суспільним інтересам або 2) може потягнути для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

У будь-якому випадку суд має мати на увазі, що поняття «істотна зміна обставин» є оціночною категорією, законодавець у п. 2 ч. 1 ст. 651 ЦК України дає визначення цього поняття, вказуючи на те, що зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Зокрема, апеляційним судом м. Києва рішенням від 3 листопада 2009 р. у справі № 22-9304/09 було скасовано рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 серпня 2009 року за позовом Релея Б.В. до АКБ «Укрсоцбанк» про зміну умов договору кредиту у зв’язку із зміною істотних умов.

Апеляційний суд зазначив, що саме по собі зменшення прибутків позивача не є обставинами, які можна віднести до форс-мажорних, а світова фінансова криза є явищем, яке не відноситься до обставин непереборної сили, що позбавляють позивача виконувати умови укладеного договору. Крім того, позивачем не доведено, що зміна умов договору викликана наявністю ідеальної сукупності всіх обставин, передбачених ч. 2 ст. 652 ЦК України, що є обов’язковою умовою для вирішення питання про зміну умов договору. Висновок Київської Торгово-промислової палати від 10 червня 2009 р. свідчить лише про те, що у позивача є право на зміну умов кредитного договору, і не свідчить про наявність всіх умов, необхідних для такої зміни.

Однак, Ленінський районний суд м. Кіровограда у справі № 2-533/9, визнавши обґрунтованими вимоги ТОВ «Укрпромбанк» про дострокове стягнення з Логвиненка В.І. заборгованості за кредитним договором, відмовив у вимозі про його дострокове розірвання, зазначивши, що позивач не довів передбачених ст. 651 ЦК України підстав: істотного порушення позичальником договору, наявності шкоди.

Уявляється правильною практика судів щодо розірвання кредитних договорів у тому випадку, коли банком одночасно ставиться питання про розірвання кредитного договору та про стягнення сум заборгованості за вказаним кредитним договором.

Коли ж банком ставиться питання лише про стягнення сум заборгованості за кредитним договором, то правильним є задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, лише щодо стягнення сум заборгованості.

Є непоодинокі випадки ухвалення судами рішень без з’ясування обставин щодо невиконання чи неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором. У таких справах самі позовні заяви не містять таких даних, а лише констатують факт наявності розміру всієї суми непогашеного кредиту (наприклад, справи №№ 2-337, 2-102, 2-340 Устинівського районного суду Кіровоградської області, №№ 2-3092, 2-1507, 2-710 Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області та інші).

Слід звертати особливу увагу на наявність у позовній заяві обставин, передбачених пп. 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК, а саме виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги та зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

При стягненні сум за кредитним договором суду слід керуватись положенням ч. 1 ст. 1050 ЦК України та виходити з того, що стягнення сум (процентів) за ст. 1048 ЦК України є платою (винагородою) за користування грошовими коштами, а стягнення сум згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України є заходом цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

У справах, що розглядалися судами, предметом неустойки були лише грошові кошти, розмір яких встановлювався договором. Як правило, суди вірно визначали цей розмір. При цьому враховували положення ч. 3 ст. 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки, якщо він значно перевищував розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Проте суди не завжди застосовували зазначене вище положення закону та стягували неустойку в сумі, що в кілька разів перевищувала розмір заборгованості.

Зокрема, рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 3 лютого 2009 року у справі № 2-502-09 достроково розірвано договір кредиту, який укладений між кредитною спілкою «Альянс Україна» і Власовчуком С.П., та стягнуто з останнього на користь кредитної спілки: неповернутий кредит у сумі 5 610 грн. 79 коп., проценти за користування кредитом у розмірі 11 417 грн. 94 коп. і неустойку в сумі 32 429 грн. 46 коп.

Хоча зазначене положення закону є правом, а не обов’язком суду, однак, якщо наявні такі обставини, то вони мають ураховуватися судом у разі, якщо на це посилається боржник і просить зменшити розмір неустойки. При цьому на виконання вимог ст. 215 ЦПК України суд повинен в обов’язковому порядку мотивувати свій висновок.

Істотними обставинами в розумінні ст. 551 ЦК України можна вважати ступінь виконання зобов’язання боржником, наприклад, дострокове погашення кредиту та відсотків, доведений матеріалами справи тяжкий майновий стан боржника, інші інтереси сторін (а не лише боржника), які заслуговують на увагу.

Так, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 лютого 2009 року задоволено позов ТОВ «КБ «СоцКом Банк» до Венедиктової С.Г., Венедиктова С.В., Венедиктова Є.В. про стягнення солідарно заборгованості за кредитним договором у розмірі 70 115 грн. 64 коп., що становила штрафні санкції за прострочення сплати кредиту та судові витрати, виходячи з того, що позичальники допустили порушення істотних умов договору і заподіяли кредиторові матеріальну шкоду в такому розмірі.

Рішенням апеляційного суду Одеської області рішення суду першої інстанції скасоване, ухвалене нове про стягнення з Венедиктової С.Г., Венедиктова С.В., Венедиктова Є.В. солідарно на користь ТОВ «КБ «СоцКом Банк» 5 тис. гривень штрафу за прострочення позичальником зобов’язань.

Установлено, що Венедиктовою С.Г. 25 жовтня 2007 року отримано кредит в сумі 5 тис. доларів США на строк користування 18 місяців. З боку позичальниці було прострочення платежів по кредиту та відсотках, що дало право банку відповідно до положення п. 4.1. кредитного договору вимагати дострокового стягнення заборгованості за договором. Станом на 2 вересня 2008 р. із загальної суми заборгованості в розмірі 70 115,64 грн. заборгованість за кредитом складала у гривневому еквіваленті за курсом НБУ – 17 766 грн. 68 коп. та 52 118 грн. штрафних санкцій за прострочення, оскільки умовами кредитного договору передбачена сплата штрафу в розмірі 253 грн. за кожен день прострочення. 23 грудня 2008 року (до ухвалення судом рішення) позичальницею повністю погашено кредит та відсотки за користування ним і станом на 14 січня 2009 р. заборгованість Венедиктової С.Г. складалась лише із штрафних санкцій за прострочення зобов’язань з погашення кредиту.

З огляду на зазначені обставини та той факт, що заявлена до стягнення сума штрафу значно перевищує суму самого кредиту та відсотків, апеляційним судом було застосоване правило ч. 3 ст. 551 ЦК України про співмірність вимог із розміром заподіяних збитків із врахуванням таких істотних обставин справи як дострокове погашення позичальником кредиту та відсотків (до спливу строку договору), майновий стан позичальника, який будучи суб’єктом господарювання у 2007-2008 роках не мав доходу, достатнього для погашення кредиту в силу об’єктивних причин (зменшення товарообігу), наявність на утриманні малолітніх дітей та того факту, що непомірні для сім’ї грошові зобов’язання негативно відобразяться на утриманцях та викличуть загрозу позбавлення житла, на яке накладено арешт в порядку забезпечення позову.

Також у ході проведення узагальнення виявлені випадки, коли суди без належного правового та фактичного обґрунтування зменшували розмір неустойки або відмовляли у задоволенні вимог про її стягнення, а також відмовляли в позові про стягнення неустойки з тих підстав, що позивачі не надали відповідних розрахунків її розміру.

Зокрема, рішенням від 12 серпня 2009 року Ізяславського районного суду Хмельницької області у справі № 2-358/2009 р. за позовом АКБ «Правекс-Банк» до Горбачука А.І. про стягнення заборгованості за кредитним договором позов задоволено частково, в решті позову було відмовлено, оскільки суду не були надані розрахунки розміру пені.

Правильним є те, що розрахунок пені є обов’язком позивача (ст. 10 ЦПК України). Проте слід звернути увагу на те, що при відкритті провадження у справі, перевіряючи позовну заяву на відповідність її змісту вимогам ст. 119 ЦПК України, суд на це не звернув уваги та призначив не підготовлену справу до судового розгляду, що є недопустимим.

У таких випадках суду слід мати на увазі, що положення ч. 3 ст. 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки може бути застосоване лише до процентів, які нараховуються як пеня, оскільки вони є засобами цивільно-правової відповідальності, чи згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, враховуючи її компенсаційну природу, а проценти, які підлягають сплаті згідно з положеннями ст. ст. 1054, 1056-1 ЦК України у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність з розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу. 

Відповідно до п. 10 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно із договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п’ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

У ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. У п. 23 ст. 1 зазначеного Закону споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Нерідко суди застосовують ці положення закону.

Так, ЗАТ КБ «Приватбанк» звернувся в суд з позовом до Лосінець С.М. про звернення стягнення на квартиру за невиконання умов кредитного договору (Долинський районний суд Кіровоградської області, справа № 2-401.) Відповідач, посилаючись на наведені вище вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», зазначав, що розмір заборгованості з несплати щомісячного платежу за січень 2009 року в сумі 348,88 грн. складає менше 2,5 % від суми кредиту, який залишився до сплати (16 521,73 грн.), і залишок сплати платежу за один місяць в сумі 348,88 грн. не перевищує п’яти відсотків суми кредиту; на момент пред’явлення позову порушення умов договору було усунуто. За заявою представника позивача ухвалою суду від 26 листопада 2009 року позовна заява залишена без розгляду.

Проте, слід мати на увазі, що відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві. Споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі.

Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок, що застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.